Їх об’єднало «ТЕРГО»: історія двох ЛГБТ-матерів, які пройшли складний шлях від нерозуміння до активізму

Опубліковано в Історія тижня Автор  Анна Семенків 01.01.2020

«Ненависть не може знищити ненависть: тільки любов здатна на це. Ненависть примножує ненависть, насильство примножує насильство, а грубість примножує грубість.» — так висловився у свої часи Мартін Лютер Кінг, говорячи про аморальність насильства, яке наживається на ненависті і робить неможливим братерство між людьми.

«Певна, кожному з нас випадало бачити, як кривдили слабших. Як виливали злобу на тих, хто навіть не те, що слабший — інакший. Хто така собі біла ворона проти юрби. Коли біле пір’я — то ваша віра, колір шкіри, національність чи навіть яскраве волосся, малюнок на футболці. Чого таїти, ми самі могли пройти повз тих, хто просив допомоги, а їх заклики до розуміння, любові, прийняття заглушували крики та сміх більшості. Могли собі лише поглядіти, що там твориться, на кого кричать, кого принижують. Могли й собі крикнути та й піти. 

Та часом життя може повернутися так, що обернутися, втекти, засміятися разом з іншими не вийде. Схопить вас за живе, не відпустить. Бо той, на кого напосідатимуть інші, буде вашою білою вороною. Вашою найдорожчою людиною. Вашим сином… » — ділиться переживаннями одна з жінок, що сидить поруч зі мною. Це Анжела Калініна — мешканка Запоріжжя, ЛГБТ-активістка, мати відкритого гея. В руках у жінки — два папірці, помережені друкованими літерами. На листочках сих — невеликий уривок з життя Анжели та її сина Дмитра, який жінка написала та роздрукувала перед нашою зустріччю. Щоби не забути часом чого серед плетива думок, які за якихось там декільканадцять хвилин виллються в потік слів. Ті слова укладуться в історію матері, яка пройшла нелегкий шлях від розгубленості, нерозуміння, пошуку рішень до набуття нових знайомств, прийняття та активізму.  

Поруч із Анжелою – Антоніна Янкова. Також мати із Запоріжжя. В руках у пані Антоніни немає листка, однак жінка також тримає на вустах історію. Різнитиметься розповідь другої матері, та тим же страхом, сумом, любов’ю, співчуттям переповнена буде. Бо розказуватиме жінка також про найдорожчу в житті людину – свого сина, який декілька років тому зробив перед Антоніною камінг-аут (добровільне визнання своєї сексуальної орієнтації). Хоч багато років минуло відтоді, як син повідомив про власну гомосексуальність, та жінка, ніби то сталось нещодавно, детально пригадує свій нелегкий шлях до прийняття.

Історія Анжели Калініної

Прочитала листування, коли син спав

«Зовсім випадково дізналась про гомосексуальність дитини. Дуже довіряю своєму сину. Діма завше ділиться зі мною тим, що на душі. Та якось помітила, що він перестав бути повністю відкритий зі мною. Бувало, заходжу до його кімнати, а хлопець, побачивши мене, одразу ж вимикає комп’ютер. І таке траплялось часто. Що ж у нього за секрети, постійно думала я. Почала хвилюватися, чи, бува, у щось лихе не вплутався. Тільки не могла вивідати, що ховається за захищеним паролями комп’ютером. От з того невідання вчинила одного разу недобре – потайки взяла у Діми телефон, коли той спав, і переглянула його листування. Так і зрозуміла, що боялася розповісти моя дитина. Було і соромно, і неприємно без дозволу сина читати його повідомлення. Однак материнська увага, небайдужість тоді підштовхнули до цього. Сину нічого не сказала, що залазила в його телефон. З того моменту в голові були тільки одні думки – як допомогти дитині», — починає розмову Анжела Калініна.

Розкриття таємниці сина перевернуло життя жінки. Мати, яка хоч ніколи й не відчувала ненависті, відрази до гомосексуальних людей, у той момент думала про гомосексуальність як про щось хворобливе, неприйнятне. «Чому саме з моєю дитиною це могло трапитися?» — не розуміла жінка. А материнське серце закликало – допомогти треба дитині! Почала Анжела бігати по психологах, знахарях, священниках. Вірила, знайде того, вилікує її єдиного хлопчика від гомосексуальності. А шукала довго. Їй, бува, зустрічалися добрі помічники, які казали: «Не лікується гомосексуальність! Тут ні травами, ні каплями, ні терапією не допоможеш! Треба вам із себе починати, змінити своє ставлення до сина!» «Теж мені помічники!», — думала мати, і давай далі шукати. В Анжели у серці тоді була надія – впораюся, вилікую! Тому й вірила тим, хто підбадьорював: «Так, надія є! Це можна вилікувати! Ми допоможемо вашому синові!» От і зверталася тільки до таких. А тих, хто ставив вирок «таким народився», відкидала.

«Ох, що я тільки тоді не робила: відвідувала церкви, ходила до психологів, цілителів, духовних наставників, ставила свічки у храмах, замовляла молитви, сама молилася. Найбільше боялася, що мій єдиний син, через приналежність до ЛГБТ, не зможе бути щасливим. Що його не сприйме оточення, його цькуватимуть, переслідуватимуть, не дадуть почуватися в безпеці. Я тоді мала дуже «совкове» мислення – це нездорове середовище, бути таким – ненормально. На жаль, так зараз думають тисячі українців – переважно вихідців ще з радянських часів.

Про гомосексуальність дитини розповіла своїй подрузі – хрещеній матері сина. Товаришка, що дивно, одразу набагато легше, аніж я, сприйняла цю новину. «Ну то й що! Хіба він один такий!» — казала мені. А я тоді переймалась. Знала, що, попри те, що наша країна, хоч і повільно, та переймає європейські цінності, не всі люди через упередженість можуть примирливо ставитися до того, чого не розуміють», — розповідає мама.

Він неприйняття до прийняття: він прийшов у цей світ таким

Доки Анжела думала-передумала, як то допомогти своїй дитині, хлопець сам зробив перший крок назустріч. Не годен був більше від матері таїти те, що так довго тримав за замком. Певне, відчув, що треба зараз говорити з мамою, не перекладати на нову недосяжну полицю те, що на душі. Взяв матір за руку і каже, мовляв, подобаються хлопці, не відчуває до дівчат ніякого потягу.

«Коли відкрилася переді мною дитина, сказала, що знаю все, що допоможу. Натомість Діма мені наголосив, що він – вільна особистість і не хоче, аби його ламали. Попросив, щоби дозволила йому бути щасливим і жити власним життям. А якщо буду йти наперекір йому, чинитиму тиск – піде з дому. Йому було лише 15. Я боялася, що син тоді залишить мене. Він у мене довгоочікуваний, єдиний, я стільки у нього вкладала», — ділиться жінка.

Не залишив Дмитро маму, а почав допомагати. Помагав прийти до розуміння. Приносив Анжелі різноманітну довідкову літературу про представників ЛГБТ. Включав просвітницькі фільми, на кшталт «Молитва за Боббі». А потім купив матері квиток на потяг, який, водночас, став для Анжели квитком до розуміння та активізму.

«Ось так я потрапила до «ТЕРГО» – організації, спільноти батьків, сімей, друзів ЛГБТ-людей. Це об'єднання людей, які прагнуть відстоювати громадянські права ЛГБТ та допомагати гетеросексуальним людям приймати представників спільноти. Багатьом матерям, зокрема й тим, яких зустріла в «ТЕРГО», доводиться пройти складний шлях – від неприйняття до розуміння. В цьому дуже допомагають психологічні консультації, тренінги і зустрічі для ЛГБТ-батьків, які систематично проводить організація.

Саме там змогла проконсультуватися зі справжніми професіоналами – психологами, медпрацівниками, правозахисниками, навіть священниками. Вони допомогли мене зрозуміти, що дитина з гомосексуальною орієнтацією може народитися в будь-якій родині. От є люди, які ненавидять, проклинають представників ЛГБТ, хоча навіть у них може бути гомосексуальний син чи дочка. І в цьому ніхто не винен – ні батьки, ні дитина. Єдиний вихід у цій ситуації, зрозуміти, прийняти свою дитину, а не змінювати, лікувати чи тримати у страху. Діти такими приходять у цей світ. Їхня сексуальна орієнтація формується ще в період вагітності – десь на 8-10 місяці. Гомосексуальність – не хвороба, адже не має симптомів. Не можна її виправити, змінити. Гомосексуальність і бісексуальність – це така ж нормальна орієнтація, як і гетеросексуальність. На жаль, наше суспільство насичене кліше, стереотипами, викривленою інформацією щодо представників ЛГБТ. Ось звідти й виходить недоброзичливе ставлення до ЛГБТ-спільноти, що породжує навіть злочини на ґрунті ненависті. Викорінити людську нетерпимість важко, але ми до цього йдемо», — розповідає мама.

Анжела тепер повністю солідарна з сином, розуміє його цінності, підтримує своїми порадами й активною позицією у  відстоюванні громадянських прав ЛГБТ-спільноти.

«Тепер я – активістка «ТЕРГО». Виходжу на кожен Марш рівності, флешмоби у підтримку представників спільноти. Виходжу, аби донести: ЛГБТ-люди існують, вони нічим не гірші від інших представників нашого суспільства. Люди повинні вміти критично мислити і розуміти – нетрадиційних орієнтацій і «не таких» людей не існує. Прикро за тих членів соціуму, які вірять і навіть самі поширюють неприпустиму єресь, нібито гомосексуальність – хвороба, відхилення від норми, викликана певними соціальними факторами.

Дуже хочеться, щоби менше людей мислило стереотипами. Ненависть ніколи ні чого доброго не призводила. З ненавистю в серці йдуть убивати, через ненависть відрікаються від дорогих людей. Ненависть породжує насилля. Дуже хочеться, щоби чиїсь діти, як мій син, не відчували на собі тої ненависті. Щоби не боялися за власне життя у себе удома, щоби не доводилося тікати з рідної країни через переслідування, щоб не відчували чужих образ та насмішок. Жодна людина на таке не заслуговує. Саме тому, об’єднуючись із правозахисниками, активістами та багатьма іншими ЛГБТ-союзниками, ми робимо кроки уперед задля викорінення цієї нетерпимості. Виходимо на правозахисні заходи, аби сказати – гомофобія лікується!» — підсумувала Анжела.

Історія Антоніни Янкової

З дитинства помічала, що не такий, як усі

Що її син Олександр може бути геєм, ніколи й подумати не могла Антоніна Янкова. Не здогадувалася жінка і про те, скільки переживань, зневіри, розчарувань доведеться зазнати, йдучи від гомофобії до толерантності. Антоніна народилася, навчалася, працювала в епоху, коли відверто про секс не можна було говорити, гомосексуальність вважалася аморальністю, а будь-які яскраві прояви індивідуальності каралися публічними осудами. Була членкинею комсомольської організації, а ще – непоступливою гомофобкою. Ту неприязнь до «аморальних» носила з собою довгі роки. Тому шлях матері від нерозуміння до прийняття був більш тернистим, аніж Анжели, – розуміти власну дитину почала, коли викорінила з душі власну гомофобію.

«Народила синочка маленьким дуже – кілограм і дев’ятсот грамів. Дитинка за життя з усіх сил трималася. Боялася я – не виживе. Зараз він у мене красень! Знаєте, з раннього дитинства Сашка помічала, що хлопчик мій трохи не такий, як усі. Ще з трьох років це бачила, та не хотіла вірити, що з сином щось не так. А може переросте! Будувала власні плани на дитину. Шкода було, що юнак в університет не вступив після школи, тому спонукала сина піти навчатися у духовну семінарію. Тоді вже Сашко був більше відкритим зі мною, знала про його потяг до хлопців. Тому і думала – вчитиметься і стане мій єдиний ближчим до Господа, боятиметься гріха. Потім він закінчив Теологічний духовний інститут у Чернівцях. А опісля сказав: «Не буду у церкві працювати! Світський я! Не до того лежить душа», — пригадує Антоніна.

Поки хлопець шукав себе, Антоніна з тривогою дивилася на свого єдиного. Не бачила в дитині продовження себе – протиріччя. Бувало, гостювали у хлопця вдома його друзі з ЛГБТ-середовища. Мати нібито й бачила – вихована, охайна, молодь. Та внутрішня гомофобія не давала спокою. Вирувало в душі: «Хороші-хороші, а чому про них по телевізору, у ЗМІ стільки поганого сказано?! Суцільний негатив повідають про них!» 

«У мене душа розривалася! Не дай, Боже, кому стільки пережити, як того спізнала я. Шок і стреси супроводжували мене в ті дні. Зрозуміти можуть тільки ті, хто пережив подібне. У мене було багато друзів, та майже всіх я розгубила. Ні, ні! Не отримувала докорів, звинувачень. Сама обмежила спілкування з товаришами. Аби ніхто нічого не питав у мене про сина. Скільки не пояснюй людям, що таке гомосексуальність і чому не варто боятися ЛГБТ-людей, мене не розуміють. Мені не вірять. Наші жителі дуже упереджено ставляться до гомосексуалів, бо необізнані. Би їм пояснюй, а вони наче не чують. З педофілами, збоченцями і ще ким хочеш порівнюють. А уявіть, як тяжко було про свою дитину подібні неприємні плітки слухати. Боліло мені не тільки тому, що неприємні речі про сина чула. Двічі побили мою дитину за те, що чомусь їм інший», — зізнається мама.

А коли вони права матимуть?

Жінці потрібна була підтримка. Та не могла її знайти у гомофонних сусідах, товаришах, які тільки гралися на переживаннях матері. Як і Анжела, готова була піти по психологах, лікарях, знахарях, аби допомогти своєму хлопчику стати таким, як усі. Аби бути спокійною за долю дитини, щоби не боятися, що нападуть зненацька, поб’ють. Тільки ще усім серцем Антоніна хотіла, щоби її син був щасливим. Розуміла, що не доб’ється цього, коли ламатиме волю дитини. Залишалася ще одна можливість допомогти (не так дитині, як собі) – купити квиток до Києва і прийти в «ТЕРГО».

«Порадили поїхати в організацію. Там познайомилася з освіченими людьми, була на їх лекціях, де йшлося, як формується гомосексуальність та чому це не є психічним захворюванням. Саме в «ТЕРГО» мені допомогли більше зрозуміти свого сина, приймати те, що відбувається. Почала просвітлюватися: читати різноманітну літературу, переглядати фільми, лекції, документалістику. На власному досвіді руйнувала міфи, стереотипи щодо ЛГБТ-людей. Навіть із дочкою пішла в гей-клуб. Раніше начулася немало недоброго про ці заклади. А коли завітала, побачила – там приємніше, спокійніше набагато, аніж у звичних нічних клубах. Ніхто не причепиться, немає п’яних очей, які зирять на тебе. Потім ще багато разів ходила в гей-заклад як із сином, так і з іншою мамою від «ТЕРГО». Ось так себе поступово підбадьорювала. Спілкувалася багато зі психологами, активістами зі спільноти. Відтоді стало набагато легше, що не сама. Що оточена людьми і з тими ж переживаннями. Які зрозуміють, підкажуть, підтримають, не скажуть криве слово», — ділиться Антоніна.

Надалі мама жила переважно тим, що допомагала своєму синові. Скільки сил дано до кінця віку – вкладала і вкладає в активізм. Долучається до ЛГБТ-заходів як в Україні, так і за кордоном. Її активізм – то насамперед любов до власного сина, а також прагнення, щоби суспільство не жило міфами та стереотипами, які породжують нетерпимість.

«Людське життя минає. Нам кажуть: «Треба ще декілька десятків років, і щось зміниться, наші люди стануть більш толерантними». Та моє життя вже котиться до заходу! Певне, вже не дочекаюся на своєму віку тієї зміни. Так, життя тече, а на чиїхось синів та дочок продовжують кидатися ненависні до гомосексуальності люди. Отак будемо чекати! А коли наші діти матимуть права та не відчуватимуть нерівності у своїй країні! Пам’ятаю, як у 2015 році поїхала на Прайд у Варшаві. Там на Марш Рівності вийшло все місто. І діти, і літні люди. Наче на свято! І вийшли не з яйцями, помідорами, прокльонами, палками, а щирими усмішками. То для них тоді дійсно було свято, а в нас у 2015-му ЛГБТ-людям було страшно на вулицю вийти. Вертаючись із Польщі, думала – в нас так ніколи не буде. Зараз міркую, а може не все так безнадійно? Все таки більше й більше людей з роками виходять на заходи для представників ЛГБТ. Буває, йдемо ми – матері в колоні, а до нас кричать: «Збоченці!» Хоч обзивають, та все таки задумуються: «Чого ці матері виходять на Марші, чого йдуть у колоні зі своїми дітьми, для чого стають попереду, тримаючи в руках плакати: «Пишаюся своїм сином!» — міркує мама.

(світлинами поділилася Анжела Калініна)

Анна СЕМЕНКІВ

 

Прокоментувати:

СОЦІУМ

01.08.2020 soroka
Віктор Овчарук: «Завжди пам’ятатимемо жертв Чортківської тюрми, розстріляних в Умані радянською репресивною машиною»
У п’ятницю, 31 липня, в Умані тернополяни спільно з представниками інших регіонів нашої країни склали…

Подорож вихідного дня

23.06.2020 Ольга Бажан
Золотопотіцький замок: бюджетна подорож на вихідних
Карантинні обмеження внесли свої корективи у плани туристів, однак жителі Тернопільщини мають чимало цікавих місць…

Місто в кадрі

gGB9wzgvs24.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.