Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

На вулиці Руській у Тернополі вже розквітли каштани «Бріоті».

Нагадаємо, каштани «Бріоті» в Тернополі висадили восени 2014 року. Ними поступово замінили каштан «Кінський», який був не настільки стійкий до ураження каштановою мінуючою міллю.

Саме тому було здійснено заміну виду каштанів, адже вони є природним фільтром для забрудненого різними хімічними, токсичними, газоподібними викидами середовища.  


Участь у марафонах стає дедалі популярнішою серед українців. Пробігти 5, 12, 21, 42 кілометри – ціль, до якої готуються роками. А тернополянин Орест Дмитрик 23 травня вже вдруге подолав дистанцію аж у 100 кілометрів.

Про підготовку, маршрут та відчуття під час бігу він розповів «Сороці».

– Я поступово йшов до того, щоб долати такі дистанції. Починав з щоденних піших прогулянок. Якщо треба було дістатися в інший кінець міста – йшов, а не їхав громадським транспортом. Так само обирав сходи, коли можна було їхати ліфтом. Усі такі щоденні звички накопичуються, з часом людина стає витривалішою. Також багато у плані фізичної підготовки мені дали походи в гори, – каже Орест Дмитрик.

Біг до кордону з Львівською областю

Стартував Орест о 3-ій годині ночі, а фінішував – о 18-ій.

– Маршрут пролягав з Тернополя у напрямку Бродів. До самих Бродів не добігав. Обрав цей шлях, бо трафік транспорту там не надто щільний, а ще красива природа – ліси, – зазначає Орест Дмитрик. – Добіг я до кордону Тернопільської та Львівської області – село Підберізці. Назад повертався тим ж маршрутом, але наприкінці його дещо змінив. Вибігав я з Тернополя через Білу, а повертався вже через Чистилів, біг поблизу «Водної арени», а потім через Новий Світ на набережну ставу. Це була кінцева точка ультрамарафону.

Такий забіг для Ореста – вже другий. 100 кілометрів він пробіг вперше у 2013 році.

– Перший забіг був присвячений Дню Героїв, який відзначають 23 травня. Тоді, у 2013 році, до Тернополя з’їхалися бігуни з-за кордону. Цьогоріч я вибрав теж неділю, 23 травня, але стався такий збіг випадково. Вже потім у соцмережах побачив, що у неділю відзначають День Героїв, – розповідає бігун.  

В дорогу – 4 огірки

За 15 годин Орест Дмитрик зупинявся 8-10 разів. Переважно для того, щоб підкріпитися та «перезавантажити» сили.

– Не рахував зупинки. Думаю, їх було 8-10. Оскільки з собою в дорогу я брав лише 4 огірки, то тричі зупинявся, щоб зайти в магазин – купляв банан, шоколад та воду. Були й технічні зупинки. Я на 15 хвилин припинив бігти, щоб відпочити. За цей час повністю «відключився», ледь не заснув. 15 хвилин мій організм «перезавантажувався». Коли набрався сил – продовжив бігти, – пригадує Орест. – Завжди треба дослухатися до свого організму. Коли потрібно зупинятися – зупиняйся. Треба перейти у ходьбу – переходь. Наше тіло знає, що йому потрібно.

Від болю до ейфорії

Під час бігу ти переживаєш надзвичайно широкий спектр емоцій, каже Орест.

– Ультрамарафон тим і цінний, що ти можеш отримати масу вражень за кілька годин. Я відчував біль, радість, ейфорію, втому. Найважче, звісно, було наприкінці. Коли ти стартуєш, то обираєш темп. Спершу здається, що він зовсім повільний, але це не так. Ти хочеш швидше бігти, бігти, бігти… Завжди ще швидше. А наприкінці ноги вже втомлюються і стає важко, пояснює Орест Дмитрик.  

«Для чого тобі це?»

Бігун додає, рідні та друзі не дуже позитивно сприйняли новину про те, що він збирається пробігти ультрамарафон.

– Усі питали: «Для чого тобі це?», «Може, краще не біжи?». Але я добре розумію, що насправді рідні та друзі хочуть мене вберегти від усяких неприємних ситуацій. Я до цього звик. Дякую їм за пораду, але роблю так, як хочу, наголошує Орест Дмитрик.  

Також 29-річний Орест бере участь у велозаїздах й планує розвиватися у напрямку триатлону – олімпійський вид спорту, який включає у себе три складові: плавання, їзду на велосипеді та біг.

А ще Орест Дмитрик запрошує усіх охочих на щосуботні забіги, незалежно від погоди. Зустріч – о 09:00 поблизу причалу Тернопільського ставу.  


Тернопільський футбольний клуб «Нива» потребує фінансової підтримки, аби рухатися далі. Інакше –  про успішне майбутнє не може й бути мови.

Про це під час пресконференції журналістам розповіло керівництво ФК «Нива».

Президент клубу Степан Рубай закликає владу, бізнес, вболівальників допомогти «Ниві», адже команда – сильна та перспективна.

– Футбол у Тернополі зараз – на піднесенні. У нас новий тренер, ми б хотіли рухатися далі. Коли 6-7 років тому у «Ниву» набирали 17-річних хлопців, то сьогодні вони вже стали серйозними футболістами. На них є попит, за ними телефонують й питають. Ми маємо зберегти команду і рухатися вперед. У «Ниви» є база – футболісти тренуються, харчуються, є гарний стадіон, є ми, є вболівальники. Ми хочемо щоб «Нива» здобувала більше перемог і йшла вперед. У зв’язку з коронавірусом ми перевищили витрати, хоч передбачали, що коштів вистачить до кінця сезону. Поки якось даємо собі раду, але хочемо бачити майбутнє, – зазначив Степна Рубай.

У квітні цього року наставником жовто-зелених став Ігор Климовський – колишній тренер донецького «Олімпіка». Контракт з ним уклали на два місяці, однак, якщо буде фінансова підтримка, співпрацю продовжать ще на рік, каже президент клубу Степан Рубай.

– У нас є дуже професійний тренер, такого у Тернополі ще не було, тому я хочу його зберегти. Щоб просити Ігоря Петровича залишитися, звісно, треба знати, що хтось підставить плече. Тоді ми поборемося за перші місця. Якщо Ігор Климовський залишиться, то «Нива» ще більше зміцніє, – пояснює Степан Рубай. – Ми вели перемовини з владою. Ніхто не відмовив. Є певне бачення, кажуть: «ми допоможемо». Але час йде, «Нива» рухається вперед, а фінансового забезпечення немає. Питання про допомогу адресовано не тільки владі. У Тернополі є успішні бізнесмени, аграрії. Можуть взяти хоч одного футболіста на зарплату? Думаю, так. У хлопців горять очі, вони хочуть грати. Ну як не дати їм шанс?! Нам не потрібно 20 чи 50 мільйонів гривень. Дайте нам мільйон, два чи три, щоб ми могли спланувати майбутнє.

Головний тренер «Ниви» Ігор Климовський також закликав владу, бізнес й вболівальників зберегти «Ниву».

– У першу чергу, футболісти мають отримувати зарплату щомісячно. Вони працюють – заслужили заробітну плату. Їм треба годувати свої сім’ї. Хлопці питають: «Петровичу, коли будуть гроші?». Щоб «Нива розвивалася – потрібні кошти. А який тренер буде – Петрович, Васильович чи хтось інший – різниці немає. Від себе прошу: збережіть ФК «Ниву». Без грошей нічого не буде, – наголосив Ігор Климовський.

Фото: ФК "Нива" 


З нагоди Всесвітнього дня вишиванки учора, 20 травня, на набережній Тернопільського ставу відбувся легкоатлетичний забіг «Озеряна Вишивана».

Організатори заходу – Тернопільський міський центр фізичного здоров'я населення.

Здолали 5-кілометрову дистанцію 69 чоловіків та 18 жінок. Для дітей відстань становила 2 кілометри.

Враженнями від забігу з «Сорокою» поділилися однокласниці Вікторія та Анна.

– На цей забіг мене привела Аня. Вона завжди мотивує займатися спортом, – каже Вікторія. – Сьогодні я одягнула вишиванку, яку мені купила бабуся. Орнамент – квітковий. Я прийшла на цей забіг у День вишиванки, бо люблю свою країну та національний одяг.

Участь у забігу взяла й Світлана Таванець із сином Тимофійчиком.

– Я щоранку пробігаю 10 кілометрів за 1 годину та 15 хвилин, тому сьогоднішній марафон, думаю, не буде надто складним, – зазначає Світлана Таванець. – Я завжди намагаюся брати участь у таких забігах – як влітку, так і взимку. Привчаю до цього й своїх дітей.

Усі учасники забігу отримали медалі фінішера, а найспритніші – ще й призи.


Жарт про переїзд на екзотичний острів Балі для Катерини Довгань із Шумська став реальністю. Вже третій рік шумчанка живе у райському куточку за 13 тисяч кілометрів від рідного дому.

Про щирість балійців, спеку, тропічні зливи, рисову кухню та мавп-злодіїв Катерина Довгань розповіла «Сороці».

Жартували, що треба їхати «на острови»

Разом із чоловіком Катерина Довгань переїхала на Балі у 2018 році. Усе почалося з жарту.

– Компанія, в якій ми працювали, закривалася. Нас з колегами заздалегідь про це попередили, тому ми думали, чим зайнятися далі. Хтось пожартував, що треба їхати «на острови». Спершу ми це сприйняли не дуже серйозно, а потім й справді почали шукати різні варіанти. Зупинилися на Балі. З’ясувалося, що поїздка не так вже й дорого обійдеться, якщо їхати компанією. У цей час в мене якраз з’явився новий проект, а це дало можливість працювати віддалено. Так, компанією із семи осіб ми й приїхали на острів, – розповідає Катерина Довгань. – Я – веб-дизайнер, розробляю інтерфейси для мобільних та комп’ютерних програм. Іноземцю на Балі дуже складно отримати робочу візу та знайти роботу, тому працюю я дистанційно у європейській компанії, інколи приїжджаю в офіс, що у Нідерланадах.

Шумчанка вже третій рік живе на Балі за «соціальною візою», яку можна отримати на пів року, а після закінчення терміну оформити нову.

Зараз Катерина Довгань живе у курортному містечку Семіньяк, що на західному узбережжі Балі.

– Семіньяк – один із найпопулярніших туристичних куточків. Тут багато нічних клубів, барів, кафе, популярний серфінг. Раніше ми з чоловіком жили далеко від цивілізації, бо не дуже полюбляємо туристичні місця. Нам більш цікавий справжній Балі, а не туристичний. Окрім цього, в розпал сезону в Семіньяку нелегко жити. Через надмірну кількість туристів та затори на дорогах звичайна подорож до магазину, який знаходиться неподалік, може на довго затягнутися, – пояснює Катерина. 

Здивувала не так природа, як доброта та безкорисливість місцевих жителів

Приїхавши на Балі, Катерина Довгань довго не могла оговтатись, бо думала що все це – сон.

– Балі дуже відрізняється від того, що люди про нього уявляють. Понад місяць я звикала до цієї краси – океан, чорний пісок, вулкани, джунглі, рисові поля. Але найбільше мене вразила не казковість природи, а доброта, простота та безкорисливість балійців. Гостинність місцевих жителів допомогла швидко адаптуватися до нового життя, – каже Катерина Довгань.

Кожна сім’я має свій храм

Балійська релігія славиться величезною кількістю різноманітних церемоній, які супроводжуються танцями, співами, театральними дійствами.  

– Найпоширенішою релігією на острові Балі є індобудизм. Балійці дуже релігійні. Таких звичаїв та традиції ви не побачите ніде, окрім Балі. Тут кожна сім’я має свій храм. Навіть в кафе, магазинах, банках, лікарнях, рисових полях встановлені вівтарі, де люди справно роблять підношення місцевим духам і богам у вигляді маленьких кошиків з листя банана, прикрашених квітами, їжею і пахощами. Такі корзинки можна зустріти на кожному кроці, на дорогах та біля домів, наступати на них не можна. Навіть під час роботи на полі люди моляться, щоб духи та боги допомогли їм й захистили, зазначає Катерина.

Ритуали – просто посеред вулиці

Балійці відзначають традиційні свята дуже видовищно.

– У них дуже багато свят, усі вони супроводжуються певними релігійними обрядами. Так вони передають історію, релігію, культуру. За цим цікаво спостерігати. Такі дійства відбувається скрізь. Ти можеш йти вулицею і зустріти людей, які виконують ритуал, вони можуть бути переодягнені у духів, танцювати, співати. Все це обов’язково супроводжується грою на традиційних музичних інструментах, каже Катерина Довгань.

Мова: індонезійська та балійська

Офіційною мовою на Балі є індонезійська, але основна – балійська.

– Якщо індонезійська мова – проста, то балійська має два діалекти, які дуже відрізняються один від одного. Буває, що навіть балійцям важко спілкуватися між собою. Вони можуть розуміти один одного, але не всі знають мову вищої касти, – розповідає Катерина. – Інодонезійська дуже проста. Багато туристів вивчають цю мову, бо балійці дуже люблять, коли до них звертаються індонезійською. Вони за це навіть можуть дати знижку в магазині, сприймають вас як друга, родича, а не просто як туриста. Я спілкуюся на Балі англійською мовою, але вивчаю індонезійську. На побутовому рівні ви можете спілкуватися тут англійською, вас зрозуміють.

На Балі багато бідних людей

Балійці живуть бідно, але не прагнуть заробити «всі гроші світу», каже Катерина Довгань.

– На Балі люди не дуже амбіційні, вони працюють прибиральниками, будівельниками, люблять багато відпочивати. Судячи із моїх спостережень, не можу сказати, що балійці люблять важко працювати, вони не женуться за грошима, все дуже розмірено. На Балі багато бідних людей, особливо зараз, після жорстких карантинних обмежень. Багато балійців втратили дохід, закрили готелі, кафе, ресторани через відсутність туристів. Якщо у них й були якісь заощадження, то до цього часу вони вже закінчилися. Середня заробітна плата на Балі – 2-2,5 млн рупій, а це приблизно 150-170 доларів, зазначає шумчанка.

На Балі є бідний клас та багатий, середній клас дуже слабо виражений і проживає переважно у селах, а не містах. Балійці не можуть дозволити собі того, що купляють туристи. Для місцевих тут є окремі вечірні ринки, магазини із дешевшими продуктами.

– Існує відрив між доходами місцевого населення і цінами на острові, бо ціни в основному орієнтовані на туристів. Тому в деяких місцях (парках відпочинку) ціни для місцевих можуть бути іншими. Наприклад, зараз, в період карантину, штраф за відсутність маски для місцевих становить 100 тисяч рупів, в той час коли для туристів він – 1 млн. Все через різницю в доходах, пояснює Катерина. 

Скромна молодь

Молоді люди на Балі не проводять вихідні у кафе та нічних клубах.

– Молодь на Балі – скромна. Хлопці та дівчата не ходять по кафе і барах. Якщо й випивають алкоголь, то намагаються уникнути публічних місць, каже Катерина. – Кожна сільська громада має в своєму розпорядженні відкриті приміщення для різноманітних зібрань, де молодь проводить майстер-класи з танців, навчається грі на музичних інструментах, щоб згодом продемонструвати свої таланти на релігійних святах та  концертах. В містах молоді люди зазвичай збираються на пляжах, де грають в різні спортивні ігри, співають під гітару та просто прогулюються.

Полюбляють балійці й спорт.

– У селах, подалі від великих міст, люди не мають так багато можливостей цікаво провести вільний час. Тут вони часто грають у волейбол, футбол, бадмінтон. Влітку на Балі навіть проводять чемпіонати між селами та містами, на які з’їжджаються гості з усього острова, щоб подивитися на гру, зазначає шумчанка.

Спека та тропічні зливи

На Балі – завжди літо, але є період сильних тропічних злив, розповідає Катерина Довгань.

– На Балі є два сезони – високий, який ще називають «сухим», та сезон дощів. Останній починається з вересня і триває до березня. У цей час падає дуже багато дощів, але вони завжди йдуть ввечері або вночі. Тоді ціна путівок для туристів знижується. Тропічні зливи швидко починаються, але так само швидко й закінчуються, вже через годину-дві виходить сонце. Під час високого сезону на Балі досить спекотно, але є період  у червні-липні, коли трохи холодно, бо в цей час з Австралії доходять холодні вітри. Ввечері люди тепло одягаються, а купатися в океані стає прохолодно. Найтепліше на Балі з квітня-травня до липня. Температура сягає 30-32 градусів тепла, та в прохолодний період вона може коливатися від 28 до 25 градусів, зазначає Катерина Довгань.

Громадський транспорт – мопед

Публічного громадського транспорту на Балі немає, розповідає Катерина.

– З громадським транспортом на Балі дуже складно. Його практично немає, тому туристи, які приїжджають на Балі, орендують байки – так вони називають мопеди. Можна замовити машину чим байк через службу таксі, які завезуть вас в потрібне місце, пояснює Катерина Довгань.

Отруйні змії та мавпи-злодії

На острові Балі є дуже багато диких звірів, однак більшість із них можна зустріти лише ближче до джунглів чи заповідників, а от мавпа чи змія може завітати просто до вашого будинку, розповідає Катерина.

– Диких звірів неможливо зустріти, прогулюючись островом, потрібно їхати на екскурсії чи мати спеціального провідника. Олені чи бенгальські кішки живуть у джунглях. У місцях, які знаходяться ближче до рисових полів, інколи буває, що змії заповзають у будинки чи номери готелів. У районах Убуду та Улувату можна легко зустріти мавп. Вони дуже кмітливі, тому потрібно остерігатися. Мавпи можуть поцупити у вас окуляри, телефон чи прикрасу, щоб обміняти крадіжку на банан, каже Катерина Довгань.

Балійська кухня: рис з локшиною

У їжі балійці невибагливі. Усі страви – легкі в приготуванні.

– Балійська кухня досить проста, тут немає великого різноманіття страв, але їжа досить незвична. Балійці полюбляють вермішель швидкого приготування, її додають багато куди. Традиційна страва балійців – Насі Чампур (у перекладі на укр. «насі» – рис, «чомпур» – мікс). Продавець дає вам тарілку з рисом і пропонує вибрати те, що вам до смаку. В основу страви входять: курятина, яка може бути обсмаженою у спеціях чи тушкованою в кокосовому молоці або томатному чи соєвому соусі; тофу різного приготування; яйце; смажений темпе; листя шпинату; тушкований кабачок; смажені креветки; риба; локшина. Таку традиційну страву можна придбати на нічному ринку. Будь-яка із вибраних вами комбінацій називається Насі Чампур. Балійці завжди їдять рис з локшиною. А ще досить цікаво тут готують яйця. Їх варять, очищують, а потім кладуть в чай і знову варять. Яйце стає чорним і солодкуватим на смак, – розповідає Катерина Довгань.

Солодощі: смажені банани та цукерки з рису

Солодощі на Балі дуже незвичні. Туристи не зажди можуть вгадати, з яких продуктів вони приготовані.

– Балійці роблять солодощі з рису. Додають сиропи, спеції, смаку рису ви не відчуєте взагалі. Також тут дуже популярний трамбулан. Готують його при вас на нічному ринку. Це два товстих млинці, перемащених шоколадом або згущеним молоком, з додаванням горішків та бананів. Комбінації начинок можуть бути дуже різними. Популярні на Балі й смажені банани – пісанг горен. Окрім цього, балійці дуже люблять солодкі напої, тому часто до чаю, кави чи свіжо вичавленого соку вони добавляють дуже багато цукру або цукрового сиропу. Тому туристи/експати часто просять подати напій окремо, зазначає Катерина Довгань. 

П’яних людей на вулицях не побачиш

Балійці вживають алкоголь нечасто й ніколи не п’ють понадміру.

– За три роки на Балі я лише один раз бачила п’яну людину. Місцеві ніколи не п’ють надто багато. Алкогольні напої вживають  лише на свята – весілля чи народження дитини. Ти не побачиш п’яних людей на вулиці, бо святкування завжди відбуваються на приватній території дому. Вони не розпивають алкоголь у публічних місця чи кафе. Хіба що пиво, і то переважно лише молодь, пояснює шумчанка.

Стриманий одяг та акуратні зачіски

В одязі балійці також невибагливі, вони не намагаються вразити усіх вбранням.

– Одяг, зачіски, макіяжі у місцевих є стриманими, але акуратними та красивим. Часто балійці ходять у традиційному одязі, це – саронг. Він являє собою шматок барвистої тканини, яку тісно обв’язують довкола тіла. Одягають також спеціальні блузки й підв’язують усе поясом. Традиційний одяг носять переважно у святкові дні. Яскравих коротких суконь у жінок ви тут точно не побачите, додає Катерина Довгань.

Вища освіта – розкіш

На Балі з вищою освітою проблематично, у місцевих немає достатньо ресурсів, аби навчатися.

– На Балі немає попиту на вищу освіту, бо люди не можуть дозволити собі навчатися. Ті, хто мають більше грошей, виїжджають навчатися в Джакарту, Малайзію чи інші країни. Тут вища освіта – це коледжі. Вибір коледжів невеликий – навчають медиків та спеціалістів для готельно-ресторанного бізнесу. Часто студенти йдуть на навчання, потім беруть рік канікул, щоб заробити грошей і оплатити наступний рік. Освіту на Балі здобувають найбільш вмотивовані, бо це доволі дороге задоволення, пояснює шумчанка. 

На Балі можна скуштувати український борщ

Балійці доброзичливі до всіх іноземців, у тому числі й до українців.

– Місцеві багато знають про Україну. Часто запитують, що там і як, цікавляться політикою. Думаю, це пов’язано з тим, що до карантину на Балі було дуже багато українців. Останнім часом тут стає все популярнішою українська кухня. Якщо рік-два тому ніде не можна було скоштувати борщ, то зараз вивіску «український борщ» можна побачити у багатьох місцях, ділиться Катерина Довгань. 

На пляжах – чорний пісок

Балі славляться своїми чорними пляжами, горами та гірськими озерами.

– Одна з особливостей Балі – чорний вулканічний пісок на пляжах, є також пляжі з білим піском, але створені вони штучно. Також острів відомий красивими рисовими терасами. У центрі Балі знаходяться гора Братан, яка оточена групою озер, найбільшим з яких є озеро з такою ж назвою – Братан. Популярними серед туристів є вулкани Агун і Батур, на які можна піднятись з місцевим гідом, – каже Катерина. 

Будинки прикрашені арками та скульптурами

Балійці живуть у простих будинках. Якщо у них з’являються гроші, вони не інвестують їх в облагородження житла.

– Часто балійці можуть робити із своїх будинків магазини, залишаючи лише одну кімнату для проживання. Інтер’єр помешкань – скромний, у балійському стилі. Перед входом у двір стоїть велика кам’яна арка з вирізаними орнаментами, вхід перед якою місцеві прикрашають скульптурами різних божеств та духів, які мають оберігати їх дім та сім’ї від незгод. Також сам вхід у будинок може бути прикрашений уже меншою за розміром дерев’яною аркою з дещо складнішою різьбою у вигляді квітів, тварин та релігійних елементів та такими же  дверима. В кожному домі є маленький храм чи вівтар для підношень й молитви, пояснює Катерина Довгань. 

Балійці завжди жартують та посміхаються

Корінні балійці дуже законослухняні, а ще вони зберігають оптимізм.

– Місцеві завжди хочуть вам догодити, якщо вас пов’язують спільні справи. Балійці постійно жартують, посміхаються. Якось мене навіть запитали, чи правда, що в нас, в Україні, люди не посміхаються. Для них це дивно, бо навіть у період карантину, коли багато людей втратили дохід, роботу, вони зберігають оптимізм, не скаржаться, не показують, як їм важко. Інколи вони можуть зовсім не знати англійської мови, лише кілька фраз, але будуть використовувати їх на максимум, щоб з вами поговорити, запитати звідки ви та як справи. Для українців це незвично, але на Балі до тебе можуть просто підійти незнайомці на вулиці, аби поговорити чи пригостити чимось, зазначає Катерина.

Катерина Довгань відзначає, любить Балі не лише за райську природу, а за людей, у першу чергу.

– Тут комфортна та дружня атмосфера, ти завжди почуваєшся у безпеці. У деяких районах можна вийти з дому, не зачиняючи віллу, бо ніхто нічного не поцупить. Якщо на Балі ти опинишся в темному місці, заблукаєш, то завжди знайдеться хтось, хто допоможе. За майже три роки проживання на Балі у мене жодного разу не було конфлікту з місцевими, я ніколи не чула, щоб на когось підвищували голос. Життя тут комфортне. За вартістю воно таке ж, як у Києві, але за ті ж гроші можна дозволити собі орендувати краще житло, купити більше продуктів, а неймовірний бонус – океан, гори та джунглі навколо, підсумовує Катерина. 

 


Екологічно чисті капелюхи з соломи виготовляє кременчанка Ірина Валецька.

Для цього жінка навіть самостійно вирощує жито, аби матеріал був зручним у плетінні.

Про свою любов до соломоплетіння Ірина Валецька розповіла «Сороці».

– Декілька років тому подивилась одну програму, у якій ведуча сплела собі капелюшка. І так там все було подано «просто», що я загорілась цією ідеєю теж. Почала збирати інформацію про цей вид мистецтва – соломоплетіння. Все думала, що хтось мені таки дасть ту солому. Але отримувала її я жорсткою, твердою, непридатною для такої творчості. Довелося посіяти жито на своїй присадибній ділянці, розповідає Ірина Валецька.

У висоту жито сягає двох метрів. Аби отримати вдалий урожай, потрібно докласти чимало зусиль, каже жінка.

–  Його потрібно вчасно зжати, є свої терміни збору урожаю. Роботи з ним дуже багато чорнової. Її в інтернеті не показують, ця краса лишається за кадром. Для капелюшків використовують житню соломку. Ця соломинка найдовша з усіх злакових, пояснює Ірина Валецька.

Перед плетінням солому необхідно підготувати, аби процес був вдалим.

–  Перед роботою соломку замочую у воді. Тоді плету довгу косичку – метрів 35 десь. Потім найважче – потрібно зшити цю косичку певною технікою, надаючи форми капелюшка. Головний виріб виготовляю до 3-х днів з підготовленої соломки, – каже кременчанка.

Ірина Валецька зазначає, що соломоплетіння – справа нелегка.

– Це довга, марудна справа і тяжкий хліб. А потім почути: «А чому так дорого?». Зимою виготовляла дідухи на Різдво. Не від одних чула: «Це ж колоски! Чому за гроші?!». Дідух виготовляють 1 рік. Від посіву зерна в землю. З одного виду колосків нічого не вийде. Ще потрібно насіяти і сухоцвітів, і кермеку, і льону, і вівса. Посіяла кермек, бавилася з ним 2 місяці, а він не зійшов, не якісне насіння. І розпочинай «пісеньку» знову, ділиться жінка.  

Солома – це природній матеріал. Вироби з неї зберігають у сухому прохолодному місці, бо вони бояться вологи, розповідає Ірина Валецька.

– У головному виробі з соломи прохолодно, він гігроскопічний, його можна намочити в воді і бути безпечно на пекучому сонці, – каже кременчанка. – Надихає на творчість мене природа, а особливо симетрія в природі. Все симетричне і дзеркальне, дуже яскраве. Вчора спостерігала за народженням метелика, він цілий день сидів і чекав, доки його зморщені крила стануть придатними до польоту.

На фото: Ірина Валецька 

 


Кременчанка Ірина Валецька на своєму городі виростила плантацію тюльпанів.

Цього року квіти дуже гарно цвітуть, оскільки було вдосталь дощів влітку та сніжна зима, утворились великі цибулини, розповідає пані Ірина «Сороці».

Свою плантацію жінка називає «тюльпановою Голландією». Каже, любов до квітів у неї з’явилася ще в дитинстві.

– Квітами я займаюсь давно, ще з дитинства мама прищепила любов до рослин, – зазначає кременчанка. – Щоб мати багато гарних квітів, потрібно за ними доглядати ретельно і вчасно. Робити прополки, підкормки і аж потім насолоджуватись прекрасним цвітінням. Саме за тюльпанами доглядати не важко. Раз на 4 роки їх потрібно викопати, просушити, відкалібрувати і посадити знову у акуратні рядочки.

На городі Ірини Валецької – переважно червоні голландські ранні тюльпани. Є декілька сортів інших, адже жінка інколи замовляє новинки.

– Тюльпан особлива і цікава квітка. Щороку він випускає нову цибульку, яка занурюється у землю з кожним роком все глибше. Якщо багато років не викопувати цибульки, вони можуть зануритися у землю на 1 метр, розповідає жінка.

Ірина Валецька каже, не очікувала такої цікавості до своєї плантації.

– Цього року вирішила похвалитись тюльпанами у мережі. Не думала, що буде такий ажіотаж і стільки інтересу до мене. За професією я вчитель трудового навчання, довгий час працювала у торгівлі, потім шила взуття чоловіче, а тепер присвятила себе повністю творчості та квітам, – зазначає Ірина Валецька.  


Для сучасної людини смартфон став настільки необхідним, як повітря, яким ми дихаємо.

У психіатрії для позначення патологічної залежності від ґаджета навіть з’явився термін «номофобія».

Що ж таке цифрова залежність або інтернет-залежність та як вона випливає на організм «Сорока» з’ясовувала у лікарки-психіатрині Тернопільської центральної районної лікарні Діани Попович.

– Номофобія — буквально розшифровується як почуття страху і занепокоєння у людини через відсутність її смартфону. З часом термін став більш універсальним і експерти заговорили про цифрову залежність або інтернет-залежність. Цей термін вперше запропонували у 2008 році у Великій Британії. Дослідження, що тоді проводилося, показало, що близько половини всіх британських користувачів мобільних відчувають нозофобію, – розповідає Діана Попович.

Якщо раніше мобільний був виключно засобом зв’язку, то сьогодні він виконує низку функцій, пояснює лікарка.

– Останнім часом прогрес дійшов до того, що телефон окрім своєї основної і найголовнішої функції – зв'язок з людьми, також виконує функцію плеєра, камери, ігрової приставки, книги, навігатора та й взагалі комп'ютера. Навіть не вкладається у голові, як ще років 10 назад люди прекрасно жили без такого розумного помічника, зауважує психіатриня.

Номофобія викликає у людини симптоми «ломки», каже лікарка.

– Номофобія має звичний для фобій набір проявів: напруга, тривожність, розлади дихання, тремтіння, потовиділення, збудження, дезорієнтацію та тахікардію, розповідає Діана Попович.

Коли ми отримуємо нове сповіщення, то реагуємо зацікавлено й радісно, зазначає психіатриня.

– Головними збудниками залежності в цьому контексті постають соціальні мережі. Лайки, нові повідомлення, коментарі, свіжі фото й відео тощо змушують нас знову і знову перевіряти дисплеї наших телефонів. Це максимальна винагорода з мінімальними зусиллями. Важливо те, що гормон щастя дофамін вивільняється не тільки тоді, коли ми читаємо сповіщення з екранів телефонів, але й раніше — внаслідок очікування. До того ж винагорода, яка виникає щоразу, більше апелює до мозку, завдяки чому зростає ймовірність появи залежності, пояснює Діана Попович.  

Залежність від ґаджета також позначається й на роботу мозку, каже психіатриня.

– Згідно з дослідженням Гейдельберзького університету в 2020 році, надмірне використання ґаджетів може впливати на мозок. Учені за допомогою МРТ проаналізували мозок 48 учасників (із них 22 осіб були залежними від смартфонів, а 26 не мали таких проблем). Результати засвідчили, що в телефонозалежних у центральних ділянках мозку зменшилася сіра речовина, а також знизилася мозкова активність. Таке явище зменшення сірої речовини також спостерігається в наркоманів. Дослідники пишуть: «Порівняно з контрольною групою, люди із залежністю від смартфонів мали менший об’єм мозку в острівці, у нижній скроневій частині й гіпокампі». Це перше свідчення зв’язку між використанням смартфона й фізіологічними змінами мозку. Вчені підкреслюють, що отримані результати дослідження ставлять під сумнів нешкідливість смартфонів з огляду на їх поширення й частоту використання, принаймні для людей із підвищеним ризиком розвитку адиктивної поведінки, каже лікарка.  

Окрім звикання, надмірне використання смартфонів має й інші негативні наслідки для здоров’я. Мобільний телефон у ліжку може викликати хвилювання й неспокій. До того ж синє світло екрана впливає на зменшення гормону сну мелатоніну, відповідно, виникають порушення сну, зазначає Діана Попович.

– Сприяти виникненню номофобії можуть, наприклад, такі фактори: соціальна фобія, низька самооцінка, не вміння організовувати свій час. Люди з даною фобією починають більше уваги приділяти віртуальному життю, ніж реальному спілкуванню, наголошує психітриня.


Викладач комп’ютерних наук Чортківського вищого професійного училища Віктор Дудяк створює з паперу макети відомих споруд, лицарські обладунки, іграшки та навіть одяг.

«З папером – ще з дитсадку» – так Віктор каже про своє захоплення. У дитинстві чоловік створював з картону та паперу прості моделі – солдатики, кораблі, машини, а зараз його макети важко відрізнити від реальних, хіба за розміром.

Про своє хобі Віктор Дудяк розповів «Сороці».

– Вперше я зрозумів, що з паперу можна зробити що завгодно, ще в дошкільному віці. Тато приніс з роботи папку з папером А4 формату і склеював якусь річ. Мені було цікаво за цим спостерігати. Відтоді папір запав мені до душі. Пам’ятаю, як в дитинстві клеїв паперові будиночки для своєї сестри. Меблі для нього ми змальовували із німецького каталогу. Колись такі були великі із цінами та різною продукцією. Спочатку ми малювали кімнати в зошитах, сестра ходила паперовою лялькою з кімнати у кімнату, перегортаючи сторінки. А потім я собі подумав, що можна зробити об’ємний будинок, – каже Віктор Дудяк. – Спершу клеїв щось просте, а вже з часом мої моделі були досить оригінальними – і двері в машині відкривалися, і сидіння всередині були.

У своїй роботі Віктор Дудяк використовує папір, клей, ножиці, пінцети, скальпелі, лінійки, спеціальну дошку, комп’ютерні програми.

Матеріалів для створення паперових об’єктів завжди було вдосталь, каже чоловік. Папір, який, здавалося б, призначався лише у смітник, чоловік перетворював на незвичні речі.

– Моя мама колись працювала на Станції юних техніків. З роботи приносила багато паперу, то ж різати було що. Спочатку я дивився покрокові інструкції про те, як робити такі макети, а вже після другого-третього вони з’являлися в голові автоматично. І щоразу – щось нове, – пояснює Віктор Дудяк. – Папір як матеріал – універсальний. Його можна різати та згинати так, як хочеш.

Усе починається з задуму, зазначає чоловік.

– Спершу з’являється ідея. Потім вона вимальовується на папері. Якщо щось дуже складне – креслю макет або створюю тривимірну модель у комп’ютерних програмах. У кожному кресленні треба розрахувати масштаб, товщину картону, аби вдалося відтворити об’єкт, пояснює Віктор Дудяк.

Серед виробів Віктора Дудяка є й такі, над якими чоловік працював по пів року.

– Найскладніше, мабуть, було робити замок для настільних ігор, бо дуже багато дрібних деталей та клопіткої роботи. Маленькі іграшки я створюю за 2-3 години. Були й такі об’єкти, над якими працював майже пів року. Одна із останніх робіт – лицарські обладунки. Я їх повністю «витягнув» з комп’ютерної гри, оптимізував у певному масштабі й склеїв, розповідає Віктор.

Із паперу та картону чоловік створює навіть іграшки своїм дітям. Каже, паперові забавки їм дуже до вподоби. А для Віктора його хобі – перш за все, спокій, а ще – відпочинок для душі.  

Головне фото: Леся Пиняк, "Чортків city" 


Уже 35 років минає з дня аварії на Чорнобильській АЕС – найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, яка кардинально змінила долі тисяч людей та зробила кількасот квадратних кілометрів української землі непридатною для життя.

Військові, пожежники, лікарі, водії й представники інших професій відправилися в епіцентр пекельного вогню, аби врятувати життя мільйонів. Серед них – тернополянин Олександр Деркач. Чоловіку був 21 рік, коли він без вагань подався у Чорнобильську зону й ступив в боротьбу з невидимим лихом. Олександр Станіславович очолив військовий пожежний підрозділ.

Напередодні Дня Чорнобильської трагедії і Міжнародного дня пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф Олександр Деркач поділився з «Сорокою» власною історією ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

– Офіційно повідомили про аварію на Чорнобильській АЕС через 7-9 днів. До того люди чули про вибух хіба що з іноземних каналів – «Голос Америки», «Німецька хвиля». Українці в той час слухали їх підпільно, бо такі ЗМІ глушили різними засобами радіоперехоплення. Радянська влада заявила, що в країні сталася страшна катастрофа лише через місяць, – розповідає Олександр Деркач. – У школі ми вивчали, що таке радіація, як вона впливає на організм та яка доза є смертельною для людини. У підручниках з фізики писало, що смертельною для організму є доза до 50 рентген в годину. Я добре запам’ятав цю цифру. Під час ліквідації наслідків аварії ми вимірювали радіацію дозиметром ДП-5. За його даними, цифра була у рази вища, аніж 50 рентген. 

«Не було ЗМІ, які б могли розповісти про катастрофу»

Чоловік розповідає, що більшість людей розуміли складність ситуації, однак на той час не було засобів масової інформації, які б могли чесно розповісти про катастрофу. Більшість архівних документів почали розсекречувати вже у часи незалежності.

– 12 квітня я прийшов зі строкової служби в армії, а 26 квітня сталася аварія. Одразу після травневих свят я пішов у військовий комісаріат і попросився, щоб мене призвали на ліквідацію наслідків аварії. Мені було відмовлено у призові. Але пройшов деякий час і мені зателефонували: «Якщо маєш бажання, то в тебе є така можливість призватися на позастрокову службу і поїхати в Чорнобиль». Звісно, я погодився. Це був поклик душі. Тернопільщина під час катастрофи не стояла осторонь. У перші дні аварії було прийнято майже 400 сімей, яких евакуювали із чорнобильської зони, їм надали житло. Вважаю, що евакуйованих людей наш край прийняв дбайливо та гостинно, каже Олександр Деркач.

«Коли відправився в Чорнобиль, було 21…»

Попри юний вік, Олександр Станіславович не боявся їхати у Чорнобиль. Єдине хвилювання було пов’язано з тим, чи зможе такий молодий хлопець керувати цілим підрозділом.

– Я добре знав, куди відправляюся і передбачав, наскільки важко буде, але страху не було. Були деякі хвилювання щодо того, чи зможу я керувати цілою ротою – людьми, які майже удвічі старші за мене. Як молодому командиру мені було страшно тільки через це. Але, як виявилося, я дарма хвилювався, бо вдалося знайти спільну мову з усім підрозділом, пригадує Олександр Деркач. Рідним я сказав, що їду у відрядження в Коростень, хоч на підсвідомому рівні ми всі розуміли, що це насправді за відрядження.

Олександр Станіславович наголошує, що аварія на Чорнобильській АЕС поділила його життя на «до» і «після».

– Робота в тих екстремальних умовах – урок і досвід на все життя. Я навчився знаходити вихід із складних ситуацій, гасити пожежі. Чорнобиль – великий урок не лише для мене, а й, думаю, для цілого світу. Катастрофа стала для усього людства екватором життя, поділила його на «до» і «після», перевернула свідомість, наголошує чоловік.

 Олександр Деркач порівнює вибух на ЧАЕС з пандемією коронавірусу. Каже, і в той час, і зараз ворог – невидимий, однак від того не менш підступний.

– У 1986 році ми масово одягнули респіратори та ватно-марлеві пов’язки, аби запобігти впливу радіації. Схожу ситуацію маємо й зараз – уже понад рік ходимо у захисних масках. На початках аварії у зв’язку з поганою організованістю профілактичної роботи не вистачало засобів захисту, однак через деякий час їх було більше, аніж достатньо, зазначає Олександр Деркач.

Жили в наметовому містечку на полі, харчів було вдосталь

Військово-пожежна рота, якою керував Олександр Станіславович, мала у своєму підпорядкуванні десять одиниць пожежної техніки. Військові машини АРС займалися дезактивацією доріг, будинків, дерев від радіації.

Олександр Деркач розповідає, частина ліквідаторів проживала у гуртожитку медичного училища, в школах та дитсадках, а військово-пожежний підрозділ – у польових умовах.

– Було облаштовано наметове містечко. Великі намети – для особового складу, а для офіцерського – дерев’яні модульні будинки. Усі військові частини, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, дислокувалися в селах Оране та Радча, – каже  Олександр Деркач. – Щодо харчування, то воно було на дуже високому рівні, за покращеними військовими нормами. Їсти ягоди з дерев та пити воду з криниць було заборонено, оскільки все було заражене радіоактивною пилюкою.

Обов’язковим засобом захисту для всіх, хто заїжджав у зону, були респіратор або марлева пов’язка, яку ще називали «лепесток». Для ліквідаторів, які працювали в особливо небезпечних місцях, засоби захисту були іншими – костюми ОЗК, спеціальні фартухи та халати, зазначає Олександр Деркач.

Боліла голова, а слина була коричневою

У перші дні катастрофи величезні території обробляли йодом, пригадує чоловік.

– Деякі ліквідатори казали, що відчувають присмак заліза у роті. Це, мабуть, саме через йод. Аж слина була коричневою. Скаржилися на головний біль, але я тоді був молодим, то значного погіршення самопочуття не спостерігав. Багато людей були в стресі. Все-таки постійні розмови про шкідливість радіації далися взнаки й на психологічному рівні, каже ліквідатор аварії на ЧАЕС.

У Чорнобиль – вперше за 35 років

У понеділок, 19 квітня, Олександр Деркач разом з іншими ветеранами-ліквідаторами з Тернопільщини відвідав Чорнобильську зону відчуження. Чоловік розповідає, природа відчула на собі вплив радіації – там досі росте шипшина аномальних розмірів, а довжина соснових голок сягає 15-ти сантиметрів.

– Ми відвідали місця та маршрути нашого військово-пожежного батальйону. Для мене це була перша поїздка за останні 35 років. Раніше я був противником того, що у зону відчуження з’їжджаються туристи, але зараз побачив, як все організовано, тому змінив свою думку. Туристичні поїздки в Чорнобиль перевертають свідомість. Одна справа почитати про катастрофу чи подивитися фільм, а зовсім інша – побувати у місті, яке враз завмерло, перейнятися духом боротьби за життя людства. Держава та туристичні компанії зараз проклали там безпечні та дуже пізнавальні маршрути, які допоможуть і юним, і старшим зрозуміти, що до ядерної енергетики потрібно відноситися з відповідальністю, аби в майбутньому уникнути таких страшних катастроф, каже Олександр Деркач.

«Серіал Чорнобиль потрібен світові, хоч деякі факти перекручено»

Олександр Деркач також поділився враженнями від перегляду популярного серіалу «Чорнобиль» від НВО.

– Такий серіал дуже потрібний, він притягнув увагу всього світу до Чорнобильської катастрофи. Дав відповіді на певні питання, які назріли в суспільстві. Правда, серіал має характер американського бойовика, а деякі факти перекручено. Наприклад, щодо падіння вертольоту. Насправді це трапилося у жовтні, а не в травні. Причиною була не радіація, а те, що пілота засліпило сонце. Однак загалом «Чорнобиль» дуже корисний серіал, резюмував Олександр Станіславович. 

«Держава дбає про чорнобильців недостатньо»

Сьогодні Олександр Деркач очолює ГО «Тернопільська обласна організація інвалідів Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України».

– Нашу спілку засновано у 1992 році, коли було ухвалено закон про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. Спершу ми просто зустрічалися, аби поспілкуватися, а зараз мета організації – захист прав та інтересів ліквідаторів, – пояснює голова спілки. – За останні 35 років держава внесла понад 60 змін до законодавства щодо ліквідаторів аварії на ЧАЕС, однак всі вони зовсім не покращили, а тільки погіршили соціальний стан чорнобильців. Тому ми об’єдналися, аби відстоювати права ветеранів-ліквідаторів на всіх рівнях влади, а в нашій області таких осіб майже 39 тисяч. Для кожного призначено різні види пільг та компенсацій. Держава дбає про чорнобильців недостатньо, тому ми змушені боротися за свої права.

На головному фото: Олександр Деркач та його заступник Богдан Лисий 

Інші світлини – пресслужби Тернопільської ОДА 


Сторінка 8 із 218

СОЦІУМ

12.12.2024 soroka
Віталій Кличко передав батальйону «Ахіллес» 8 пікапів, вантажівку та партію дронів від громади Києва
Мер Києва Віталій Кличко передав батальйону «Ахіллес» велику партію допомоги від громади Києва – дев’ять…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

DSC_3800.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.