Усе почалося так: вихід на станції Кровінки. Гарна така станція – сюрреалістична: голий перон з лавочками, закинута хатина обабіч, з одного боку ліс, з другого — крутий спуск у село. У тому ж керунку вихід на трасу. Тому додолу, додолу! Трохи пройти трасою в тому ж керунку, звідки їхалося — маєш собі віадук. Гарний та епічний. Перейти дорогу і переднє тло — озерце з гусьми.

Далі — маршруткою в місто. Мені подобаються міста, в котрі можна повертатися й знаходити те, що й було три-чотири роки тому. Приходиш до цих своєрідних контрольних пунктів, і переконуєшся, що все нормально, світ там, де його поклали: маєш поштову скриньку на облупленій стіні, під’їзд, пофарбований у синій, і креденс з овальним дзеркалом. Стабільність.

Зрештою, ніщо нове не чуже. Цього разу вперше побувала на теребовлянському цвинтарі: багато красивих і детально пророблених скульптур. Багато скорботних жінок. Красивих. Цікаво, звісно, чому тільки красиві. Виходить так, що і печаль має бути гарна, щоби впливати та запрошувати до спільної жалоби. Йдемо далі. Віадук біля Плебанівки. Цікавий тим, що якщо дивитися зблизька, він вигинається змією, а здаля — майже прямий. У будь-якому разі красивий.

Не затягуючи розповіді, підсумую: Теребовля затишне й майже кишенькове місто. В яке приємно повертатися, ходити знайомими місцями, котрі з часом тільки більше набирають смаку та вистоюються. Ну, і, зрештою, в нього завжди є кілька тузів у рукаві, щоби вразити та приголомшити.

Анна ЗОЛОТНЮК