Лікнеп для Папи

Автор  Леся Романчук Понеділок, 22 лютого 2016 00:47

«Зустріч з російським патріархом Кирилом та підписання спільної Декларації ввесь світ привітав, як історичний крок. Але тепер в Україні греко-католики почуваються зрадженими і говорять, що це “політичний документ”, який підтримує російську політику», – зауважив представник інформагентства «France Presse» Жан-Луї де-ла-Весьєр.

Радуйся, Земле! Сталося! Зустрілися ієрархи двох церков – католицької та православної.. Історичний крок.. Історичний? Насправді зустрілися очільник Католицької Церкви та патріарх всього лише однієї із течій православ’я. Як на історичну зустріч не тягне. Хотілося б Папі звершити історичний крок – нехай зустрівся б собі з Патріархом Константинопольським Варфоломієм. Тоді б виглядало на екуменічний чин. А зустріч із Кіріллом має забарвлення суто політичне.

Переможні реляції.. «Світ привітав».. Щоправда, десь там далеко в Україні якісь маловідомі світові греко-католики, сиріч неканонічні «уніати», почуваються «зрадженими».. Ну, як ієрархи рубають історичний ліс, то дрібні скабки, що впиваються в серце народу, до уваги можна не брати..

Але народові болить.

Болить народові зраненому, болить країні, що вже два роки веде війну, стримує агресію ворога, що загрожує не лише Україні – світові.

Щоправда, Папі «до кінця невідомо, хто цю війну розпочав».. І з цього місця – детальніше..

Ватикан – структура не лише церковна. Це – держава. З усіма інституціями, притаманними державі. Знаменита ватиканська дипломатія ще донедавна плела найвишуканіші мережива, щоб утримати в своїх сітях світових лідерів, а з ними разом – їхні країни. Мета цілком побожна – аби король чи президент тримався у діях своїх Божого Закону. Знаємо, які біди приносить Антихрист при державному кермі.

З болем згадуємо Папу Іоанна Павла ІІ – Папу, що приносив країнам правдивий мир та спокій.. Як його бракує зараз!

Кірілл – втілення Антихриста, духівник Антихриста, натхненник Антихриста.

А Папа Франциск, намагаючись виправдати помилку, яку вчинив, обійнявши Кірілла і підписавши «Гаванську унію» з московським православ’ям, припускається все нових і нових помилок.. Мабуть, в цьому його історична роль – відкинути українців від Апостольського престолу. Щоб замислилися нарешті про створення власної Української церкви, яка служитиме Господу і власному народу, не озираючись на Рим та Москву.

І все можна було б списати на непоінформованість Папи щодо кривавої долі греко-католицької церкви, бо звідки йому, латиноамериканцю, знати, що таке Сталін, Сибір, тюрми, табори, катування, смерть за Христа – справжня, реальна.. Невже всі так скоро забули мучеництво катакомбної греко-католицької церкви? Чи не знали?

 

Прочитайте ці сторінки Папі, може здригнеться рука, що підписала угоду з Нечистим..

 

Уривок з роману «Лицарі любові і надії»

Роман «Лицарі любові і надії» поведе читача трагічними, болючими й жорстокими сторінками недавньої української історії. Реальні люди, реальні герої ОУН-УПА, мученики греко-католицької церкви постануть у величі подвигу і в муках катувань.

Історія блаженного Василя Величковського.. Він правив не у позолоті та мармурі Ватиканських палаців – у штреку Воркутинської шахти.

«Петре, мій добрий друже, чи полегшало Тобі після лікарні? Тримайся, Ти мусиш жити, мусиш розповісти колись усім, як ми боролися, як страждали. Ти сильний, Ти найсильніший з нас. Хай береже Тебе Господня Мати!»

Петро тримав цього листочка, отриманого табірною поштою, не біля серця, хоч саме там хотілося гріти і зігріватися самому стриманими, але повними любові словами. Мусив ховати. Знайдуть – знищать.

..Десять років за колючим дротом. І ще п’ять довгих, нескінченних каторжних літ попереду. Вижити. Вижити! Вижити і розповісти – от яку думку плекав Петро Кекіш – підпільне псевдо «Роман».

Розповісти не так про власну роль у нашій боротьбі – вона видавалася малою і не вартою уваги, розповісти про справжніх героїв повстанської боротьби, їхні подвиги і трагічну долю, віру й відвагу. Про честь і славу. Про зраду й підступ. Розповісти нелукаво, не перебільшуючи, не приховуючи помилок. Та для цього треба вижити отут, поза межами правосуддя.

Блаженний священномученик Василь Величковський

- Грішний, отче! Каюся, що не можу простити, не можу возлюбити ворога свого, не можу зрозуміти неправдивої правди їхньої! – просив допомоги Господньої в отця Василя Величковського, сповідаючись.

- Бо немає тут ні правди, ні справедливості, бо ми тут – поза межами правосуддя! – гірко посміхнувся отець, такий же в’язень і мученик, лиш не зброї, а віри. Посміхнувся – і відпустив цього гріха юній душі.

Після короткої, якомога коротшої, щоб не зауважили бригадири та конвой, служби у покинутому штреку, де в’язні обладнали щось подібне на підземний, як у перших християн, храм: ікона – маленьке зображення Діви Марії, намальоване одним із табірних художників, хрест із двох різьблених дощечок і рушничок, розходилися по робочих місцях оновленими.

Слово великої людини навіть тут, під землею, за дротом, поза межами добра очищувало, підтримувало, привертало ласку Господа і додавало сили. Крапля води замість вина, крихта хліба з власної пайки святого отця – от і причастя. «Наш Господь умів обернути воду на вино, помолюся і я, брати мої, хай ця вода стане вином причастя!» – сумно усміхався отець, ставний, величний, з густою бородою, худий, до краю виснажений, як і кожен в’язень у цьому підземному царстві, та гордо випростаний у своїх муках за віру.

На відміну від інших з/к, його воля перебувала в його власних руках – написати зречення від греко-католицької віри, прийняти православ’я і наступного дня – на свободу. Та мужній пастир терпляче ніс свого хреста: “Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2,10).

- Не десять днів – десять літ випробовуватиме нас диявол, а ми мусимо витерпіти. Десь отак карається і наш святий митрополит, наступник отця Андрея Шептицького – Йосиф Сліпий. Сотні священиків, увесь наш клір мордується по таборах за віру – мучаться, та не зрікаються.

- Отче, але ж вас просять уже не зректися віри як такої, а лиш перейти у православ’я, – допитувався гострий розум Петра. – Не можу збагнути… Одразу після революції більшовики оголосили релігію опіумом для народу, заперечували віру, саме існування Господа, нищили храми, убивали священиків, а тепер, особливо після війни, більше не чинять перешкод для православної церкви. Чому це сталося?

- Віра – незнищенна. Переконалися, що убити неможливо, тепер намагаються обернути православний клір собі на службу. Розуміють, яка то сила – віра у Господа. Ти хочеш знати, чому Греко-католицька Церква візантійського обряду небезпечніша для радянського режиму, аніж Православна або Римо-католицька церква латинського обряду? Бо наша церква дотримується східної літургії, відтак і української національної традиції, ми служимо українською мовою. Поки жива церква – не загине мова, житиме Україна, горітимуть наші надії на незалежність і власну державність. Вони це добре знають. Сам Сталін навчався у семінарії…

- Сталін? Не може бути… – не повірив Петро. Виправився: – Власне, я вірю вашим словам, отче, та не можу повірити, що навчання у семінарії не залишило бодай якогось сліду добра в душі цієї людини.

- Хіба він – людина? Це – втілення антихриста на землі. Та навіть антихрист розуміє силу Христа. Те, чого не можеш знищити, примусь служити. І вони змушують. Людина слабка. Бажання жити переважує іноді обов’язок. Деякі православні священики співпрацюють з режимом, порушують найсвятіше – таїну сповіді, доносять на своїх вірних. Не всі, звісно. Але ті, хто не зрадив Господа отут, разом із нами, по тюрмах і таборах. Скільки їх тут – священики, православне монашество… Зупинися на хвилю, сину мій, хай спочину…

- Що з вами, отче? – стривожився Петро. – Борисе, допоможи, підтримай…

Борис Мірус, актор Львівського театру імені Марії Заньковецької, заарештований за «антирадянську діяльність», а скоріш просто через продовження курсу партії на знищення української інтелігенції, особливо західної, миттю прибіг на допомогу, підставив плече. Він не втручався у бесіду, та ловив кожне слово отця Василя.

- Бракує повітря… Зараз, хвилину, минеться.

Чим допомогти – краялися серця молодших, але таких же знесилених хлопців. Дати свіжого повітря – так немає у шахті вікна! Води? Хіба тієї, що хлюпає під ногами, промочивши наскрізь ватяні чуні на благенькій гумовій підошві. Отець сперся на плечі своїх вірян, щоб не впасти.

- Може, трохи хліба? У мене є, тримаю до обіду, – хотів поділитися пайкою Петро. Навіть соромом пройняло – їм же родичі надсилають посилки – шмат сала, а у монаха – яка родина? І піст, суцільний піст…

- У жодному разі, – відвів руку з дорогоцінним шматком отець. – Ви – ще хлопчики, вам цей хліб потрібен більше.

 І Петро зрозумів – не так від хвороби серця падає з ніг отець Величковський, як від голоду. Він витрачає шматок свого ранкового хліба на причастя. Кожному по дрібці, а собі?

- Ей ви там, что за базар устроілі в рабочєє время? – присвітив лампою, почувши голоси, бригадир. – Что тут у вас? В БУР захотєлі, саботажнікі чьортови?

- Не згадуй нечистого у підземеллі, – ледь спромігся перехрестити нехристя отець.

- Отцеві недобре, мусимо допомогти, – підтримував, підставивши сильне молоде плече Борис Мірус.

- Ну, ладно, вєдітє, – змилостивився бригадир. І навіть не вилаявся услід – в душі таки залишилося місце для поваги до душпастиря.

Легко сказати – «вєдітє!» Від знесилення та, мабуть, від почутого лихого слова, що завжди боляче било по свідомості, пастир ледве тримався на ногах. Хлопцям довелося майже нести.

- Стривайте, зупиніться, брати мої…

- Вам гірше, отче?

- Я загубив мою вервечку!

Вервицю отця Величковського знали всі. Він не випускав її з рук – постійно молився, перебираючи не дерев’яні, не металеві, ні, зроблені з в’язкого табірного хліба і висхлі на камінь чотки. Лише за умови хвилевої непритомності могла вона випасти.

Хлопці озирнулися – як знайти дорогоцінну річ у мороці та шахтному пилові?

- Что ти там патєрял? – вже без мату перепитав бригадир.

- Вервечку. Чотки. Чотки, на яких моляться, – пояснив Борис.

І чудо! Бригадир схилився, присвічуючи собі лампою…

- Ето? – підняв із землі нитку.

Отець утішився, наче віднайшов великий скарб.

- Цю вервечку я зробив зі шматка глевкого хліба ще у тюрмі, в камері смертників. Вже восьмий рік з молитвою перебираю щодня… Хай благословить тебе Господь, добра людино! Я молитимусь за тебе! – і знову перехрестив бригадира.

І знову чудо! Мабуть, пригадавши, як мама маленьким водила до церкви, лютий безбожник підняв руку, щоб перехрестити нечестивого лоба. Отямився:

- Ну, все, ведітє! Хватіт…

Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Хоч на місяць, хоч на тиждень прихистити його передчасно посивілу голову десь у теплішому та менш шкідливому для здоров’я місці. Надовше не вдавалося – начальство суворо пильнувало, щоб праця в’язня Величковського використовувалася лише за призначенням – «ТФТ» – «тяжелий фізіческій труд». Усі совєтські свята – перше травня, «октябрські», в’язень Василь Величковський проводив у суворій ізоляції – у холодному і голодному БУРі, такі заходи застосовувалися проти «особливо небезпечних». Утім, від цього страждало лише тіло, аж ніяк не душа – ці «празнікі» ніхто з українців не мав за свята. Зате справжні, церковні свята – Різдво, Великдень, Покрову – день УПА святкували за будь-яких умов. Не так зовнішньо – бо й за тим пильнували, як внутрішньо, душевно, молитовно. Уранці, в глибині шахти, таємно від охорони, отець правив службу. Кожен, хто мав змогу, намагався притулитися серцем до молитви, навіть якщо цього дня мусив працювати відбійним молотком чи кайлом під пильним оком бригадира.

- Як ви почуваєтеся, отче? Полегшало? – стурбовано питав Петро.

- Нічого, Богу дякувати, краще… Не згубіть лише моєї дароносиці…

Хлопці розуміли, про що йдеться – про звичайнісіньку консервну бляшанку, якою послуговувався отець Величковський під час відправи.

- Ця вервечка з хліба і бляшана мироносиця – мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними навіть із суцільного золота. Бо замість вина – тут кров і біль мого народу, його страждання, його викупна жертва, його ціна свободи. Це – моя чаша, і мій престол, і мій дискос, і мій престол, і моя церква. Незнищенна, бо вічна.

Отець присів на перекинутому ящику, що слугував йому стільцем, перевів подих.

- Нічого, з Господньою поміччю подолаємо й це. Не так багато вже й залишилося.

- Небагато? Ще понад два роки… – лічив не лише свої, а й отцеві дні неволі Борис Мірус – саме він поступився цього разу своєю роботою «дверового», коли постала необхідність влаштувати на «легшу» працю «нашого капелана», як називали отця повстанці.

- Не один я в неволі. Того дня заарештували весь вищий клір, – зітхнув отець Василь. – 10-те й 11-те квітня 1945-го – чорні дні нашої церкви. Мене узяли в Тернополі, а митрополита Йосифа Сліпого – у Львові. На щастя, Блаженнішому дали менше – вісім років, а вони минають вже навесні.

- От якби ж тільки випустили, нелюди! – вирвалося з грудей Борисові.

- Тут інша справа, Борисе, – нагадав товаришеві Петро. – Це ми з тобою тут замкнені на певний термін, а святі отці самі себе тримають у таборі. Добровільні в’язні Христові. Підписатися на православ’я – і воля хоч завтра. Воля, висока посада у Києві, чи й у Москві. Тому й мордують особливо, тому й пильнують, аби ніде анітрохи полегші. А отці і тут, у таборах, де всі думають тільки про їжу, служать Господу і підтримують у вірі нас, грішних. А це вже – духовний подвиг.»

Залишитися вірним своїй гнаній, розстріляній церкві, Папі, Апостольському престолу – духовний подвиг наших єпископів, священиків та простих вірян.

Весь верховний клір УГКЦ поліг у сталінських таборах!

Вони до смерті залишилися вірними Папі. Нині Папа зрікся їх.

І в ці дні кров блаженних мучеників взиває до Неба.

 

 

«.. і поцілунку не дам Тобі, як Юда..»

 

Джерело

Прокоментувати:

Facebook

СОЦІУМ

17.01.2018 Адмін
Олександр Починок: «Псевдореформатори таки добили спортшколу у Добриводах і зробили черговий крок до знищення біатлону на Тернопіллі!»
Спортивні функціонери на чолі з начальником облуправління фізичної культури та спорту Віктором Мацикуром закрили черговий…

Подорож вихідного дня

11.01.2018 Анна Семенків
Тернополянин побував на найкрутіших курортах Іспанії майже за копійки
Про 14 неймовірних днів на найпопулярніших курортах найбільш пляжної країни Європи – Іспанії розповів тернополянам…

Місто в кадрі

DSC_3787.jpg

Запропонувати новину

Новини від читачів

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.