Ми: пісня емігранта з Тернополя

... А нашого цвіту по всьому осяяному сонечком світу. І кожен шукає собі зручного місця під тим сонцем, затято летить з нашвидкоруч складеними валізами до теплих чужих країв. Там сумує, чекає, чудується-вражається, гріється-вигрівається під несвоїми гарячими променями, розквітає, в'яне... Бо нема у вирії такого ж сонця, нема ще одного такого неба, нема дощу і хмар, нема більше таких зір і місяць ніде так не світить, ріки так не шумлять, а птахи не співають. Як у нас. 

І хочеться нашому цвіту вернути до рідного чорнозему, там квітнути, пахнути, плодитися. Та вдома триває, досі триває зима. Люта. Затяжна. Непроглядна. І далі цвіт по світу чи, глядіть, то не цвіт вже, а перекотиполе. Плентається за вітрами у пошуках кращого, балакає різними мовами, не пускає коріння, але чекає, як виростуть крила. Вірю, що чекає, аби повернутися до єдиного нашого сонця, до неба, дощу і хмар, щоб лічити власні зірки і купатися в місячному світлі під шум річок і спів птахів.

Так, уявляю українських емігрантів романтиками. Втомленими, притлумленими всіма «іно» романтиками. Сама така, це звісно, але це не єдина причина. 

Повірте, звідси, з-за межі прикордонних пунктів пропуску, все виглядає трохи іншим. Україна найбільше. Тут загострюється любов. Стає вразливою, як лезо ножа. Стає вразливішою, як самотня квітка, засипана першими снігом. Все до того, що залишилось вдома, у спогадах, на фотокартках, в телефонній слухавці чи на інтернет-сторінках. Як у сліпого розвивається непояснене шосте чуття, так тут невідь звідки народжується чуття українськості (не впевнена, чи є таке слово, але явище є безперечно) і якоїсь фатальної відірваності, щирої самотності. Ми – пересаджені дерева. Ми – імплантати. Чи приживемось? Чи вростемось?

Однак, аналізую собі, і серед нас, українців за кордоном, є різні «ми». Ця різниця, здебільшого, криється у кілометрах і роках. Ця різниця визначає рівень сентиментальності і романтичності – чим далі ми від України, тим більше її любимо (або хоча б взагалі відчуваємо, що любимо). З часом те саме – чим довше, тим сильніше. 

Нічого не можу сказати про інші континенти, точніше, про наше насіння на тих широтах і довготах. Була лише в Європі, тож про Європу й суджу. Ось живуть українці, наприклад, в Римі, чи в Неаполі, чи в Барселоні-Лісабоні-Афінах, ходять поміж «корінних», дивують блакитними очима і світлою шкірою (узагальнюю), боряться з акцентами, роками працюють на чужині,... і люблять Україну. Чують це. Бо вони далеко. Вони довго далеко. 

А є українці, наприклад, в Польщі, всього за одними звичними горами. Їх годі відрізнити від місцевих слов'ян, хіба за акцентами, з якими не боряться (зазвичай). Ці українці їздять додому на Великдень і Різдво, навчаються чи працюють. Недовго. Місяцями. І теж люблять? Так, хоч вони й недалеко. Адже навіть звідси, всього з-за одних звичних гір, Україна здається ріднішою і важливішою. Не так вражаюче і щемко, як у першому варіанті, та все ж. 

Та все ж ми поза Україною, де (з досвіду) неприємні новини з Батьківщини ще лячніші (ми ж стали вразливішими), а «перемоги і зміни-реформи», якими, наче тореадори червоним плащем, оперують новинарі, – дріб'язковими і смішними (ми ж стали вразливими, як ніж). Емігранти, заробітчани, остарбайтери, українці – не були б ми тут, за кордоном, не рахували б днів і кілометражі, не плакали б за домівкою і не снили б просторами з дитинства, якби зміни ті дійсно були справжніми, перемоги не вигаданими.

Я мрію, як одного ранку прокинуся з радісним розумінням, що зруйновані стіни між Європою і нами, знищені всі перешкоди, щоб опинитися тут, заробляти, повертатися. Але це незначне – Україні вже не потрібні європейські заводи-городи-сеньйори. Ми ж багаті на своїй землі. Ми щасливі.

Ми ж цього варті. 

 

Чи ми цього варті?

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

 

Фото з відкритих джерел

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ШМАТОЧОК ТЕРНОПІЛЛЯ ЗІ СВОЇМИ ТАЄМНИЦЯМИ

Кременець – невелике містечко Тернопільщини, однак, це одне з небагатьох місць нашої області, переповнене своїми таємницями, легендами і довголітньою історією. 

Запропонувати новину

Новини від читачів

Місто в кадрі

DSC_3818.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.